Блоги → Перегляд

«Чому «Російська православна церква заграницей» не визнає «Російську православну церкву московського патріархату» та називає її «катакомбною», «кагебешною», і головне не законною» або «Як «РПЦ у вигнанні» мала очолити та вести в похід «Білий рух» у Радянсь

Четвер, 03:01, 19.03.20

Рейтинг
0 0
Переглядів
441

0
0
У цій статті згадуються

«Чому «Російська православна церква заграницей» не визнає «Російську православну церкву московського патріархату» та називає її «катакомбною», «кагебешною», і головне не законною» або «Як «РПЦ у вигнанні» мала очолити та вести в похід «Білий рух» у Радянську Росію під покровительством Гітлера»

В теперішній час з появою «Української православної церкви», часто лунають дискусії стосовно сенсу її створення, важливості в українському суспільстві, а противники називають її появу – «разколом» і вважають її незаконною. Здебільшого противниками є «ярі прибічники РПЦ московського патріархату», яким я присвячую дану статтю, де буде вказано та обгрунтовано НЕЗАКОННІСТЬ їхньої церкви. Але для того, щоб навести чіткі аргументи, потрібно заглянути на сторінки історії столітньої давності, а саме сторінку часів «Громадянської війни» на просторах колишньої Російської імперії.

До Першої світової війни, російська церква підтримувала царський режим та молилася за Миколу Другого. Вона підтримувала монархію, ще з часів Московського царства та на протязі всієї 300-літньої влади династії Романових у Росії, впритул до 1917 року. Коли в жовтні (за новим стилем в листопаді) відбулася «Жовтнева революція», яка призвела до Громадянської війни між прихильниками нової влади «більшовиків» та прихильниками «старого монархічного режиму», хоча там ще було багато демократів, соціал-демократів, але всі вони були – капіталістами, які відкидали хворі ідеї більшовиків. Церква зайняла позицію останніх, яких згодом почали називати – «Білогвардійцями». В 1920 році, коли настала смертельно-критична ситуація для «Білогвардійців» на фронті, коли «більшовики» захопили більшу половину країни, а війська «Білих», були роздроблені по закутках колишньої імперії (одні на півдні Росії, другі на Далекому Сході), то церква евакуйовувалася з останнього пристанища «Білих» у Криму - закордон. Церква до останнього підтримувала монархічний режим і «Білогвардійців», тому коли останні евакуйовувалися з Криму в Туреччину, Грецію, на Балкани, першим лишалося також – втікати! З країни втікала вся еліта вслід за «Білогвардійцями»: землевласники, дворяни, банкіри, поети, митці, офіцери, священники, всі хто не хотів жити в «імперії маразму і терору». Священники втікали через атеїстичну політику «червоних», тобто більшовиків. Більшовики не визнавали церкви, Бога, віри. Відповідно вони знищували церкви, грабували їх, священників розстрілювали, а приміщення храмів перетворювали на склади або за якимсь іншим призначенням використовували. Тому керівництво російської церкви у 1920 році, покидає імперію та евакуйовує церкву, як юридичну особу, спочатку у Стамбул, а згодом 21 квітня 1921 року у Сремські Карловці, що нині у Сербії. В липні 1921 року митрополит, представив патріарху Тихону рапорт з пропозицією створити «Вище управління Російської церкви закордоном». 21 листопада – 3 грудня 1921 року в Сремських Карловцях відбулося «Русское заграничное церковное собрание», яке створило Собор російського православного духовенства. Даний собор, згодом зробив звернення до «Генуеської конференції» (міжнародної економічної), щоб на неї не допускали представників влади більшовиків. Собор також робив безліч політичних заяв, а саме: «призыв к восстановлению на российском престоле «законного православного царя из дома Романовых» и прямой призыв к мировым державам оказать помощь для вооружённого свержения режима в РСФСР». Ясна річ, що колишні союзники Російської імперії, а тоді «Білого Руху» по Антанті (Франція, Британія, Італія, США) навіть і не думали про це! Тому в 20-ті роки минулого століття, «РПЦ заграницей», лишалося старатися тримати під контролем всі свої приходи закордоном, які опинилися в еміграції.

Після поразки у Громадянській війні, центрами «Білого Руху» («Білогвардійці», які воювали проти «червоних» та всі прихильники «старого режиму», який був в Росії) стали: Королівство Югославії, Болгарії, Веймарська республіка (до 1925 року, у Берліні проживало понад 100 тисяч «білих-росіян», а з приходом до влади соціалістів, вони покинули столицю), Франція (особливо Париж), а ті, що евакуйовувалися з Далекого Сходу, то центром став китайський Харбін (заснований росіянами у 1898 році, як залізнична станція), там було понад 400 тисяч «Білогвардійців». Проте наступні роки та десятиліття «Білогвардійці» у вигнанні, які марили поверненням у Росію та знищенням «більшовицького режиму», шукали відповідь на одне питання – «причини їх поразки у Громадянській війні?».  І таки знайшли відповідь! Головною причиною поразки «Білих» у війні, була – політична пропаганда! На відмінну від «червоних» у них, як такої її не було. Вся суть їхньої примітивної пропаганди полягала в єдиному гаслі – «Єдиная Россия!». Ще раз повторюся – «Єдиная Россия!». Не нагадує дещо? Звісно! Славнозвісне теперішнє гасло Путіна в нинішній Росії. Дивно! Що ж це колишній КГБ-шник, так вдався до гасел ідеологічних та злочинних противників більшовизма, комунізма, Леніна. То він кожного року 9 травня проводить парад в честь перемоги СРСР у Другій світовій, то він у 2014 році раптово згадав, напередодні сторіччя початку Першої світової, що «руская армия» також 4 роки воювала, хоч і царською була. І офіційно визнав, що 1 серпня це – день пам’яті учасників Першої світової з боку Росії. Те, що у нинішнього президента сусідньої держави царські та імператорські замашки, які суперечать комунізму, то це вже не дивує, тільки дивує його «роздвоєння ідеологічної свідомості». Добре! Повертаємося у часи «Громадянської війни у Росії», де «Білі», крім гасла «Єдиная Россия», нічого не могли політично запропонувати населенню. Справа в тому, що «Білі» не мали чіткої політичної позиції, вони тільки намагалися розбити «червоних», і повернути владу монархічному або «старому» режимові. Під своїм титульним гаслом, яке вище згадане, вони розуміли збереження Російської імперії в кордонах, у яких вона була до Першої світової війни. Поневоленим народам (фінам, литовцям, латвійцям, естонцям, полякам, білорусам, українцям) вони навіть автономії не обіцяли. А «більшовики» навпаки – обіцяли, тільки не уточнювали, як саме воно мало бути у правову полі та фактично. По-друге «Білі» відстоювали інтереси «вищого класу», тому не обіцяли простому населенню, як «червоні», що «земля – селянам», «заводи – робітникам», «влада – радам». А просте населення, здебільшого колишні «кріпаки та бурлаки», які були більшістю в імперії, попалися в брехливу, заманливу, ідеологічну мишоловку «червоних»! «Червоні» обіцяли землю, а при «Білих» - «реставрація до Жовтневої Росії» та повернення влади поміщиків. Тому більшість «простих» повірили у «більшовиків». Але є факт того, що навіть під час війни, «Білогвардійці» менше тероризували, грабували цивільне населення, аніж «червоні». Це єдиний плюс, який був в активі «Білих», що при них, хоч якись був закон та порядок. Але як не крути «Білі» і не тільки, дійшли до таких висновків, точніше факторів, які не дозволили їм виграти війну, а саме:

-          «червоні» контролювали густонаселені центральні регіони Росії, що дозволило їм призвати у свої ряди велику кількість добровольців.

-          Непрофесійність керівництва «Білогвардійців» у політиці, дипломатії, пропаганді, тобто відсутність чіткої політичної програми та пропаганди. Якби «Білі» брехали так, як і «червоні», то перемога останніх була б під питанням.

-          Конфлікти «Білих» з поневоленими націями імперії, які не хотіли бути «єдиною Росією». Тобто відкидання питань про автономію націй у складі імперії, що призводило до війни «на два фронта»

-          Пасивна інтервенція союзників з «Антанти» (Британія, Франція, Італія, США, Японія) у Росію на допомогу «Білим». Обмежилися висадками в портових містах (для прикладу Одеса, Мурманськ, Владивосток). Тільки «Чехословацький легіон» (сформований у Росії під час Першої світової з числа полонених австрійської армії – чехів та словаків) пересувалися по імперії з «Білогвардійцями».

Програвши війну «Білогвардійці» евакуйовувалися з Криму та Далекого Сходу закордон в надії, що ще повернуться, але…

Тому повертаємося в 1921 рік до церкви, яка є, як кажуть споконвічна в Росії, а тепер у вигнанні у Сербії разом з «Білим Рухом». На протязі перших років будучи у вигнанні «РПЦ заграницей», намагалася згуртувати всі православні російські церкви закордоном з центром у Сербії в Сремських Карловцях. Паралельно підтримували «Білий Рух» та також вірили у повернення в Росію та встановлення законної влади, яка була незаконно скинута в 1917 році. 5 вересня 1927 року Архієрейський собор «РПЦ заграницей» заслухав послання митрополита Сергія постановив: «прекратить сношения с Московской церковной властью ввиду невозможности нормальных сношений с нею и ввиду порабощения её безбожной советской властью, лишающей её свободы в своих волеизъявлениях и каноническом управлении Церковью».

Минали роки «Білий Рух» почав перетворюватися у російську діаспору, яка лишалася вірною російській монархії. Уже з’явилося нове покоління «білих росіян», які народилися та виросли поза межами їхньої історичної батьківщини, яку колись покинули їх батьки після Громадянської війни. Марення про повернення почало проходити, і тривало нове життя, уже без «царської Росії» і поза нею. Але…

В 1935 році Рейхміністерство церковних справ Третього Рейху, почало політику покровительства «РПЦ заграницей». В 1936 році рада церкви прийняла тимчасове положення: «Русская православная церковь заграницей, состоящая из находящихся за пределами России епархий, духовных миссий и церквей, есть неразрывная часть Российской Православной Церкви, временно существующая на автономных началах. Имя Местоблюстителя Всероссийского Патриаршего Престола Митрополита Петра всегда возносится за богослужением во всех заграничных церквах». Положение делит РПЦЗ на четыре области: Западно-Европейскую, Ближне-Восточную, Северо-Американскую и Дальне-Восточную, в каждой из которых должен быть образован митрополичий округ». Натомість славнозвісне та вищезгадане Рейхміністерство у Німеччині надало «РПЦ заграницей» статус «корпорації публічного права», який також і тільки мали лютерани та католики. В 1938 році керівництво Рейху, фінансувало будівництво кафедрального собора Воскресіння Христового РПЦЗ в Берліні. Також був проведений капітальний ремонт 19 православних храмів. А з 14 по 24 серпня 1938 року в Сремських Карловцях був скликаний «Другий Закордоний Собор», який домагався – «объединения русской эмиграции». І це за рік до початку Другої світової!

Початок війни між Рейхом та СРСР, дав надію для «російської еміграції» на шанс повернення в Росію, тому що більшість: «русских эмигрантов приветствовала начало войны между Германией и СССР, связывая с ним скорый крах большевистского режима в России». А «Основной целью Синода в сношениях с германскими ведомствами было участие в церковном возрождении на занятой вермахтом территории СССР», тобто не тільки діаспора надіялася на повернення, а й церква!

1 жовтня 1941 року митрополит Анастасій відправив у Берлін повідомлення Архієрейського синода, «про положення церковних справ у Росії», яке передбачало: «возобновление церковной жизни в освобождённых от коммунистической власти областях» и «воссоздание законной всероссийской церковной власти». Законна РПЦ у вигнанні, яка є тою церквою, що була з часів, ще царів Московського царства, а тоді в 1941 році, перебувала в Сербії у Сремських Карловцях, отримала шанс на повернення своєї влади, на своїй рідній землі. Вони вірили, що їхні союзники, а саме Третій Рейх та «Дядечко Гітлер», допоможуть відновити на звільнених територіях від «більшовиків» свій законний Патріархат! У тому же 1941 році, весною, після окупації Югославії Рейхом з числа колишніх «Білогвардійців» було сформовано «Русский корпус», який на Балканах воював проти югославських комуністів. За роки війни через цей корпус пройшло 17 тисяч чоловік. Наказ про формування даного корпусу закінчувався словами: «С Божьей помощью, при общем единодушии и выполнив наш долг в отношении приютившей нас страны, я приведу вас в Россию». Інші поповнювали ряди «РОА» («Русская Освободительная Армия») та славнозвізної дивізії «Руссланд». Претендент на російський престол Володимир Кирилович Романов після початку війни заявив: «В этот грозный час, когда Германией и почти всеми народами Европы объявлен крестовый поход против коммунизма-большевизма, который поработил и угнетает народ России в течение двадцати четырёх лет, я обращаюсь ко всем верным и преданным сынам нашей Родины с призывом: способствовать по мере сил и возможностей свержению большевистской власти и освобождению нашего Отечества от страшного ига коммунизма». Багато хто з «Біло-емігрантів» раділи війні Рейху проти СРСР та покладали великі надії на «Вермахт». Та й думаю буде доречно згадати про той факт, що ще в 1931 році у Китаї в Харбіні, була створена «Русская фашистская партия». Лідером був Костянтин Родзаєвський. Складалася з числа російських емігрантів.(«Білогвардійців»). В 1943 році була заборонена японською владою. А лідера партії в 1946 році у Москві розстріляли.

Коли в 1943 році настав докорінний перелом у війні, який вибив «Вермахт» з Росії, Білорусі, України, Прибалтики, а коли фронт наблизився впритул до Сербії та в загальному Балкан, «російській еміграції» та в тому числі церкві, довелося знову втікати, як колись з Криму, під час Громадянської війни. 14 листопада 1944 року був захоплений «Червоною армією» Белград, а згодом вся Сербія. Митрополит Анастасій, ще в Німеччині у 1944 році мав декілька зустрічей з очільником «РОА» («Русская Освободительная Армия») генералем Андрієм Власовим. 18 листопада 1944 року, митрополит Анастасій був присутній в Берліні на заході створення «Комітета визволення народів Росії», по ініціативі вищезгаданого генерала Власова, де благословив «РОА». Після наближення радянських військ до Берліна, при допомозі того же генерала Власова, митрополит Анастасій та Синод виїхали у Баварію. Там в Баварії вони попадають під окупацію «союзників» СРСР  (США, Британія, Франція). Після окупації Югославії, Польщі, Чехо-Словаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії, «Червоною армією», центром «Білої еміграції» стає Німеччина, а саме ФРН (Федеративна Республіка Німеччина), Австрія, Франція, Британія. Але в 1948 році через переслідування з боку радянської влади, «Біла еміграція» та церква (Синод з митрополитом) масово виїзджають у «Новий Світ», а саме США, Канада, Австралія, Латинська Америка. Тепер центром «РПЦ заграницей» стає Америка. Тільки тепер, як емігранти, так і Синод, уже не марять поверненням у Росію. З поразкою Третього Рейху у війні, вони втратили свій останній шанс на повернення, на свою землю. Далі їх чекало «нове життя» з жахливою реальністю про втрачений шанс.

В грудні 1950 року митрополит Анастасій (Грибановський) та Архієрейський синод переїжджають в США у Свято-Троїцький монастир (Джорданвіль). На протязі 50-х років минулого століття «РПЦ заграницей», не визнавали «РПЦ московського патріархату», бо вона була відлучена від держави та була повністю контрольована КГБ. Як не дивно, але церква у СРСР вижила і продовжила існування, завдячуючи не розстріляним священникам, які таємно продовжували богослужіння. Також є той фактор, що Сталін навчався у духовній семінарії. Тому він не знищив церкви, але зробив повністю контрольованою державною владою, що відбувається і нині з «РПЦ московського патріархату». 27 травня 1964 року у віці 90 років, помирає митрополит Анастасій (Грибановський), який так і не реалізував повернення справжньої, законної «РПЦ» в Росію, яка і досі знаходиться в США! На його місце був обраний єпископ Брісбенський Філарет (Вознесенський).

«РПЦ заграницей» на протязі 60-х та 70-х років намагалися тримати під контролем, всі закордонні православні церкви та продовжувати старий обряд (дореволюційний) під час богослужінь. 19 жовтня (1 листопада) 1981 року було канонізовано новомучеників, а саме сімю останнього російського імператора Миколи Другого, яку розстріляли в Єкатеринобурзі, вночі з 16 на 17 липня 1918 року. Тепер Микола Другий і його родина, були зачислені до лику святих. 21 листопада 1985 року, помирає митрополит Філарет (Вознесенський). 22 січня 1986 року Архієрейський собор обрав нового митрополита – архієпископа Віталія (Устинова). Друга половина 1980-х років це була підготовка до святкування 1000-ліття хрещення Київської Русі (1988 – рік святкування). Також незаконна «РПЦ московського патріархату» в Москві намагалася піти на зближення з законною «РПЦ заграницей, але остання це ігнорувала.

З початком 90-х років, коли СРСР «тріщав» і настала можливість для «РПЦ заграницей», зробити похід в Росію. 15 травня 1990 року, ще при СРСР, Архієрейський собор «РПЦ заграницей» прийняв «положення про вільні приходи», які почали легальне існування приходів «РПЦ заграницей» на території СРСР. Приходи «РПЦ заграницей» набували популярності у людей, які виступали за «демонтаж радянського режиму» у тому числі «радянської церкви», а саме – «РПЦ московського патріархату. До грудня 1991 року, «РПЦ зваграницей», мало своїх 300 легальних приходів в СРСР (8 грудня 1991 року у Біловежзькій Пущі СРСР остаточно припинив своє існування). З 1995 року ріст приходів «РПЦ заграницей» в Росії призупинився. А на Соборі «РПЦ заграницей» у 2000 році, був обраний курс на зближення з Московським патріархатом. Але більшість приходів «РПЦ заграницей», виступили проти цього рішення, вони не хотіли зближення з «радянською церквою».

23 жовтня 2001 року митрополит Віталій (Устинов), який виступав проти примирення з Московським патріархатом, покидає свій пост, новим митрополитом 24 жовтня того же року, стає Лавр (Шкурла). 24 вересня 2003 року в Нью-Йорку митрополит Лавр зустрівся з президентом Росії Володимиром Путіним. Дані переговори, мали почати процес обєднання двох церков. 17 грудня 2003 року указом Архієрейського собору «РПЦ заграницей», була створена комісія «Російської православної церкви закордоном по переговорам з комісією Московського патріархату», а 26 грудня 2003 року Священний синод Московського патріархату, створив комісію при Священному синоді для переговорів з «РПЦ заграницей». Переговорні комісії на протязі 2004-2006 років провели 8 робочих зустрічей, обговоривши спірні питання і підготувавши «Акт про канонічне спілкування». 7-14 травня 2006 року в Сан-Франциско відбувся «Всезакордонний собор РПЦ заграницей», який позитивно оцінив всі зусилля до встановлення єдиності. Закордоном, багато хто покинув приходи «РПЦ заграницей», через об’єднання з Московським патріархатом. Мало хто хотів з російських емігрантів бути в «радянській церкві».

17 травня 2007 року в храмі Христа Спасителя патріарх Олексій Другий та митрополит Лавр в присутності президента Росії Володимира Путіна, підписали «Акт про канонічне спілкування». Також відбулася спільна Божественна літургія. Ті хто був проти Московського патріархату та Акту про канонічне спілкування, стали групуватися навколо єпископа Одеського Агафангела (Пашковського) єдиного ієрарха «РПЦ заграницей», який не визнав «Акт». Разом зі своїми прихильниками 10-11 червня 2007 року в Нью-Йорку провів зібрання, на якому було створено «Тимчасове Вище Церковне Управління Російської православної церкви заграницей», яким керував єпископ Агафангел (Пашковський). 16 березня 2008 року помер митрополит Лавр. А 12 травня 2008 року ієрархом став архієпископ Іларіон (Капрал).

Станом на 2011 рік, в складі «РПЦ заграницей» знаходиться 8 єпархій:

-          Східно-Американська та Нью-Йоркська (митрополія)

-          Чикагська та Середньо-Американська

-          Сан-Франциська та Західно-Американська

-          Монреальська та Канадська

-          Австралійська та Новозеландська

-          Південно-Американська

-          Лондонська та Західно-Європейська

-          Берлінська та Німецька

Також 153 прихода і 12 монастирів в США. А по світі – 409 приходів, 39 монастирів. Духовним центром є – «Свято-Троїцький монастир» в Джорданвіллі, штат Нью-Йорк.

Як демонструє історія, насправді справжня «РПЦ» знаходиться нині в США, а не в Москві. Як результат ми бачимо, що справжня «Російська православна церква», яка тягне свою історію, ще з часів Московського царства, нині знаходиться у вигнанні, не визнаючи досі «радянську церкву», яка нині є «Російською православною церквою московського патріархату», і яка є незаконною та не має ніякого відношення до первинної церкви. Тому всім противникам «Української православної цекви», потрібно згадати дану сторінку історії та задуматися, що може це їхня «радянська церква» - незаконна!

Коментарі

Немає коментарів
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.

Записи по темі